Навесні 1965 року в нью-йоркському порту стало на якір французьке судно. Так почалася війна. Корабель не був бойовим, але в його трюмах перебувала зброя, за допомогою якого Париж сподівалася здобути перемогу у фінансовій сутичці з Америкою. Французи привезли в Штати доларових купюр на 750 мільйонів для того, щоб одержати за них "живі гроші" - тобто золото. Це був тільки перший транш, пред'явлений до оплати Федеральній резервній системі США. Далі пішло-поїхало. Форт-Нокс, де зберігався американський золотий запас, зрештою не витримав потоку паперових грошових знаків, і золотий стандарт упав. Із загального мірила цінностей гроші перетворилися у віртуальну розрахункову одиницю, не забезпечену по великому рахунку нічим, крім доброго імені того або іншого глави центрального банку, чий підпис коштує на банкнотах. І винуватий у всім цьому був одна людина - Шарль Андре Жозеф Марі де Голль.

Casus belli

Президент Франції, до речі, зовсім не збирався замірятися на золотий стандарт, що забезпечував стабільність світової фінансової системи. Саме навпроти - у його плани входило закріпити за золотом, а не доларом роль загального еквівалента.

Усе почалося 4 лютого 1965 року. "Важко уявити собі, щоб міг бути якийсь інший стандарт, крім золота, - просвіщав журналістів на своєму традиційному брифінгу в Елисейском палаці президент Французької Республіки. - Так, золото не міняє своєї природи: воно може бути в злитках, брусках, монетах; воно не має національності, воно здавна й усім миром приймається за незмінну цінність. Безсумнівно, ще й сьогодні вартість будь-якої валюти визначається на основі прямих або непрямих, реальних або передбачуваних зв'язків із золотом".

Генерал у своїй класичній манері - повільно й важливо - читав по папірці, але по всьому відчувалося, що текст цей знайомий і близький йому до кожної коми. Де Голль обвів поглядом поверх окулярів повний зал Елисейского палацу й продовжив сухим, відпрацьованим голосом: "У міжнародному обміні вищий закон, золоте правило, тут це доречно сказати, правило, яких варто відновити, - це зобов'язання забезпечувати рівновага платіжного балансу різних валютних зон шляхом дійсних надходжень і витрат золота".

Ледь творець П'ятої республіки припинив говорити, представники преси ринулися ладь із залу до телефонних апаратів, установленим рядом. Усі розуміли: тільки що офіційно оголошені війна. Війна долару. Де Голль пропонував не визнавати післявоєнного переділу фінансового миру на користь долара як головна валюта, практично прирівняної до золота, призивав повернутися в міжнародних розрахунках до системи, що існувала до світових війн. Інакше кажучи, повернути класичний золотий стандарт, коли будь-яка валюта тільки тоді має реальну вартість, коли в буквальному значенні цінується на вагу золота.

"Старий остаточно спятил", - ойкнув у Білому домі президент США Ліндон Джонсон, якому принесли прислану з посольства в Парижі депешу зі звітом про прес-конференції де Голля. Американці, що розривалися між війною у В'єтнамі й проблемами в Карибському басейні, сподівалися, що антидоларова риторика французького лідера залишиться тільки словами. Хіба не він сам говорив: "Політик настільки не приймає на віру свої слова, що завжди дивується, коли інші розуміють його буквально"? Але цього разу все складалося інакше. Генерал, що відверто тужив по імперському минулому Франції, готувався до "золотого Аустерлицу".

Сам час підганяло його. Шарлю де Голлеві незабаром повинне було здійснитися сімдесят п'ять. Він не сумнівався, що в грудні 1965 року французи переоберуть його на цілих сім років, уперше - прямим загальним голосуванням. Жоден президент Франції ніколи не мав таких широких повноважень, як він, що підігнав конституцію під свій чималий ріст. Пізніше генерал скаже: "Коли я хотів довідатися, що думає Франція, я запитував самого себе". Але це буде потім, уже у відриві від влади. А зараз йому треба було рішуче скористатися цією безмежною владою, щоб відвоювати Франції місце під економічним сонцем.

Золота лихоманка

Жозеф Кайо, що був міністром фінансів одного з кабінетів Жоржа Клемансо, якось розповів де Голлеві анекдот. На аукціоні "Друо" у Парижі була виставлена на продаж картина Рафаеля. Араб, щоб придбати шедевр, запропонував нафту, росіянин - золото, а американець, набиваючи ціну, викладає за Рафаеля стос стодолларовых банкнот і здобуває шедевр за 10 тисяч доларів. "У чому ж отут трюк?" - зачудувався де Голль. "А в тім, - відповів екс-міністр, що пройшов за своє бурхливе життя й в'язницю, і славу, - що американець купив Рафаеля... за три долари. Вартість паперу, на якій надрукована одна стодолларовая банкнота, - усього три центи".

Три центи! Лише формально золотих... Воля Вашингтона, що бажало одноосібно контролювати світовий валютний ринок, була продиктована всім країнам у роки Другої світової війни. Розробка схеми глобальної валютної системи була почата англо-американськими експертами у квітні 1943 року. Світова війна була в розпалі. Тим часом економічна сторона всесвітньої бойні, по суті, зводилася до потоку золота, що тече по програмах ленд-лізу в американські засіки. За поставки зброї, машин, металів і продуктів харчування Великобританії, СРСР і іншим учасникам антигітлерівської коаліції доводилося платити Америці золотом, оскільки в умовах війни звичайні купюри не коштували практично нічого.

От кілька цифр. В 1938 році золотий запас США становив 13 000 тонн. В 1945-м - 17 700 тонн. А в 1949-м - 21 800 тонн. Абсолютний рекорд! 70 відсотків всіх світових золотих резервів тієї пори. Відповідно саме долар став еквівалентом дорогоцінного металу, тільки відносно цієї валюти повною мірою діяв золотий стандарт. ДО 1944 року англійці й австралійці повністю вичерпали свої золоті резерви. Лише Сталін продовжував відсилати в сейфи Форт-Нокса золото, намите на копальнях Магадана й Колими. І так тривало аж до сімдесятих років, коли СРСР виплатив Вашингтонові останні борги по ленд-лізі. Виплатив, повторимо, винятково золотом.

Де Голль із його "слонячою пам'яттю" - вираження самого генерала - володів цією інформацією. Із секретної доповіді відомих економістів Робера Триффена й Жака Рюэффа, підготовленого в 1959 році, генерал знав і про те, що змушена участь Франції в так званому Золотому пулі розоряє її. Ця міжнародна структура, створена під егідою Федерального резервного банку Нью-Йорка із центральних банків семи західноєвропейських країн, у тому числі й Франції, діяла через Англійський банк. Вона не тільки підтримувала в інтересах Вашингтона світові ціни на золото на рівні 35 доларів за унцію (в унції ледве більше 31 грама), але й торгувала золотом, звітуючи щомісяця перед американською фінансовою владою про пророблену роботу. Якщо доводилося збільшувати обсяг реалізованого металу, учасники пула повертали американцям золото зі своїх запасів. Якщо ж пул більше купував, чим продавав, різниця ділилася в принизливому співвідношенні: половина відходила американцям, половина - всім іншим. З її французам діставалося тільки 9 відсотків. Експерти доповіли де Голлеві, що збиток від діяльності Золотого пула, заподіяний європейцям, перевищив 3 мільярди доларів.

Природно, генерал не міг упокоритися з "золотим статус-кво", юридично оформленим на Бреттон-Вудской конференції ООН в 1944 році. Не влаштовував його й устав Міжнародного валютного фонду (МВФ), скроєний по американських лекалах. "Неможливо правити за допомогою "але", - присуджував де Голль. Долар як нав'язаний еквівалент золота й був для нього цим противним, дратівним "але". Більш так тривати не могли: "Поки західні країни Старого Світла перебувають у підпорядкуванні в Нового Світла, Європа не може стати європейської..." І людина, краще будь-якого іншого на світі що вмів говорити "Немає!" нацистам і комуністам, колабораціоністам і союзникам, начальникам і підлеглим, відправився в "хрестовий похід" на Форт-Нокс.

"Генерала зв'язувала давня й досить своєрідна "дружба" з американськими президентами, - розповідав кореспондентові "Підсумків" незадовго до своєї смерті Пьер Мессмер, один з найближчих соратників де Голля, у минулому прем'єр-міністр і міністр оборони Франції. - Ейзенхауерові де Голль не міг простити, що той збирався стати військовим губернатором Франції. Навіть надруковані в Америці спеціальні гроші із собою в обозі возив... Не краще зложилися й відносини з Кеннеді. Де Голль бачив у ньому папиного синка, верхогляда й парвеню. Єдиним достоїнством молодого президента США генерал - цілком серйозно - уважав Жаклин, його дружину-француженку".

Скільки непридуманих історій французи розповідають про зустрічі де Голля з Кеннеді! От одна з них, повідана Костянтином Мірошником, що був радником де Голля по безпеці й розвідці.

Під час візиту Кеннеді в Париж генералові запропонували запросити американського колегу на полювання в ліс Рамбуйє під Парижем.

- І на кого Кеннеді збирається полювати? - зачудувався де Голль.

- На фазанів, мій генерал.

- ПРО, це буде братовбивча бойня!..

Кеннеді він кликав "старшокласником", а Джонсона й того хлеще - "скотобоем". Генерал знав, що викликав роздратування в американського істеблішменту, особливо після того, як Франція форсувала на початку шістдесятих розвиток власних програм ядерного озброєння. Не говорячи вже про те, що в січні 1963 року де Голль відкинув "багатобічні ядерні чинності", створювані Пентагоном. А потім вивів з-під командування НАТО атлантичний флот Франції. На той час під американським початком залишалися тільки дві французькі дивізії замість обговорених ніколи чотирнадцяти. Втім, американці й не догадувалися, що це були тільки квіточки!

В 1965 році де Голль офіційно запропонував своєму американському колезі Ліндонові Джонсонові обміняти на золото півтора мільярда наявних доларів із французьких держрезервів: "Невже американська валюта оборотна рівно до тієї пори, поки не зажадають її оборотності?" Вашингтон нагадав, що подібна акція Франції може бути розцінена Штатами як недружня - з усіма наслідками, що випливають. "Політика занадто серйозна справа, щоб довіряти його політикам", - парирував генерал і оголосив про вихід Франції з військової організації НАТО.

финансовые инвестиции
алюминиевые конструкции    интересные статьи и публикации блог о страховании